” Італія залишилася у снах” Тепер не наймичка, а кохана жінка

Мрія ходила поруч

” Італія залишилася у снах” Тепер не наймичка, а кохана жінка

Катерині останнім часом чи не щоночі снилася Буковина, її рідна домівка в селі, яку вони зводили удвох із Петром, старенька мати, котра нещодавно почала складати роки у дев’ятий десяток, син Вадим. Уві сні з’являвся навіть Кирилко, душа якого дуже рано відлетіла в Господні обителі. Синочок несподівано виринав у нічних мареннях веселим, усміхненим, щоразу із червонобокими яблуками у руках. Через них, власне, й сталася трагедія.

За кілька днів до закінчення літніх канікул Кирилко зі своїми приятелями через діру в паркані поліз у сад до сусіда діда Миколи по яблука. Катерина й досі не усвідомлює того вчинку, адже біля їхньої хати росли чотири яблуні, гілля яких вгиналося від соковитих плодів. Пригод, напевно, захотілося, або ж придумали, що чужі фрукти смачніші.

Дядько Микола крізь вікно помітив малолітніх злодюжок і вийшов прогнати їх. Помахуючи над головою ціпком, кволими ногами поплівся до саду. Хлопчаки горохом посипалися з дерева. Кирилко поспішив за ними, але під ним зламалася суха гілка і він із висоти упав на спину. І більше не піднімався – лікарі діагностували компресійний перелом хребта. А за кілька років його не стало.

Чоловік Петро з горя гірко запив, вона втратила роботу в лікарні. Хоч з дому втікай. Так і вчинила. Порадившись із мамою, вирішила поїхати в Італію.

Кінцева зупинка «Бордель»

Вона сіла в «Sprinter», який їхав у невідому Італію, оглянулася довкола. В салоні сиділи дівчата і жінки: такі однакові й такі різні. Одні весело гомоніли, інші крізь сльози мовчки вдивлялися в темряву. Катя краєм вуха почула, що деякі її супутниці знали, куди їдуть. Вона ж – найменшої уяви.

Попереду були довгі черги на кордонах, ідеально вимощені польські, німецькі автобани. Згодом автобус повернув на Південь – заробітчан зустріла сонячна Італія. Мілан, Модена, Флоренція, Рим – двері відчинялися, люди виходили, а вона їхала далі, допоки не дісталася півдня країни. Неаполь – місто контрастів і випробувань. З одного боку – сірий і засмічений темношкірими наркоторговцями, а з іншого – яскравий і романтичний, перед яким відкриваються дивовижні морські простори.

На вокзалі в Неаполі водій повідомив, що це «кінцевий» пункт. Жінки розібрали валізи. Дістала свою і Катерина, в якій ще було трохи домашніх харчів. Залишаючи одну з прибулих сторожити речі, решта йшла на пошуки роботи. Спали, милися, справляли потреби між вагонами. Минуло кілька днів. Якось увечері до них підсіла невідома жінка-українка й повідомила добру звістку – в один із барів потрібні на роботу офіціантки.

За сприяння потребувала оплату. Жінки погодилися заплатити. Дехто віддав останні гроші, здебільшого, позичені у багатших родичів чи друзів.

Коли стемніло, на вокзал і справді під’їхав автобус. Везли недовго, можливо до околиці Неаполя. Запропонували жінкам переночувати. Заробітчанки підсвідомо здогадалися, що не офіціантками в бар їх везуть працювати, а в бордель. Катерина жахнулася і вирішила втікати. Намацавши в кишені паспорт, тихцем покинула приміщення.

Темна ніч стелила перед нею освітлену автостраду. Здалеку побачила автобус. Зупинила. Сіла. Водій намагався щось у неї розпитати – нічого не второпала. Мовчки, знизуючи плечима, показувала, що потрібно їхати прямо.

– Sto da un sacco di tempo su questa curva a fissarla, – заговорив до неї водій.

З цієї фрази вона уловила одне слово «curva». Сльози градом покотилися з очей. «Я не ку-у-у-у-рва»! – щосили крикнула вона. Де їй було знати, що «сurvа» у перекладі з італійської означає «поворот».

Водій-італієць, схоже, серцем відчув душевний стан Катерини. Як умів, заспокоїв її й повіз у своє містечко Губбіо, допоміг з роботою – доглядати за бабусею. На жаль, стареньку через три місяці діти віддали в дім пристарілих. Вона знову залишилася без роботи, зате вже розуміла і дещо могла сказати італійською. Це полегшило пошуки нового місця.

Нікому не побажаю такого хліба

За кілька днів Катерину найняв на роботу нотаріус допомагати його батькам по господарству, платив хорошу зарплату. Але літня бабуся несподівано почала страшенно ревнувати її до свого діда, який мав 86 років. Почалося це з того, що на людях старий жартома називав її своєю коханкою. Життя в родині стало нестерпним, тому попрацювати Каті у сім’ї нотаріуса вдалося лише чотири місяці.

Вона не боялася роботи. Бралася за будь-яку. Якось нова подруга, з якою познайомилася у місцевій піцерії, запросила її спробувати попрацювати в пекарні. Вона жила у літньому будиночку роботодавця, тому комунальні послуги не сплачувала, харчувалася майже задурно. Хіба що тратила якусь копійку, щоб поласувати кавою, піцою за келихом легкого італійського вина. Практично всі заробітки відсилала додому. Місяць за місяцем, рік за роком. До родини навіть у відпустку поїхати не могла, бо не вибрала ще пермессо (дозвіл на проживання в Італії, – ред.).

З сім’єю спочатку спілкувалась рідко. Дзвонила по 2-3 хвилини з телефонної будки на домашній телефон сусідів. Вдома у неї не було тоді ще телефону. Мобільних теж. Один раз на тиждень приблизно в один і той самий час рідні чекали її дзвінка з Італії. За такі короткі розмови встигали тільки дізнатись, як справи один в одного.

Минав час. Катерина не бачила, як виріс син Вадим, як зістарилася мама, неодноразово ловила себе на думці, що вже давно не має жодних почуттів до коханого колись Петра. Між тим, мусила терпіти, адже вінчалися в церкві й клялися один одному до гробової дошки жити разом – у радості й горі…

В її подруги Галини, з якою ділили кімнату на двох, ситуація була практично схожа. Поїхавши в Італію, прострочила Шенгенську візу, отож працювала нелегально: прибирала й доглядала дітей, пізніше – стареньку жінку. 2002 року вийшов закон, який давав можливість отримати пермессо. Вона відразу ж подала заяву й отримала цей документ 2003-го. Власне, вона допомогла здобути пермессо й Катерині. Тож могла вже вільно поїхати додому на Буковину. Тим паче, що й привід вагомий – її Вадим одружувався.

Сподівалася на щастя, зустріла зраду

Катерину зустрів син, мовчки поклав валізи в багажник автомобіля, який Вадим придбав за вислані нею гроші, посадив у салон. Мав би тішитися із зустрічі, а він майже всю дорогу до села кермував безслівно. Вона почала непокоїтися: запитувала про здоров’я бабусі, батька, майбутньої дружини. Він відповідав коротко: «Вдома все дізнаєшся».

Вдома Катерину чекав справжній «сюрприз». Петро плутано, перескакуючи зі слова на слово, заявив: «Коротше. Я з тобою розводжуся. Тебе так довго не було, а я, між іншим, живий чоловік. Ми нічим не зв’язані один з одним. Ось Вадим одружується. Він житиме в нашій хаті, а я піду звідси».

В розмові з’ясувалося, що він давно любить сільську фельдшерку, яка приїхала до них із сусіднього села. І що вони вже чекають на дитинку.

На Катерину наче хто відро окропу вилив. Як він міг так цинічно й підступно брехати їй весь цей час. Приймати від неї гірко зароблені гроші й витрачати їх на свою коханку. Від обурення до горла підступили сльози. Хоч би після весілля сказав, щоб не було так боляче. А чому Вадим мовчав? Чому мати жодним словом у телефонних розмовах не обмовилися? Невже не знали? Може й знали, але мовчали, бо щомісяця від неї одержували євро, передачі… Раптом усе це б припинилося…

Катя схлипнула гірко і тихо вимовила: «Бог вам суддя. Але давайте цей сором перед селом приховаємо. Треба, весілля справити по-людськи».

Вадимова наречена була з райцентру. Там молодята і розписувалися. Син підвів Катерину до високого чоловіка із посрібленими сивиною скронями й представив: «Це – моя мати Катерина. А це – Борис Софронович, батько Насті. Її мати померла». Чоловік потиснув їй руку й щиро усміхнувся. Його усмішка – справжня, не награна, змусила Катю зніяковіти. Від його погляду, що, здавалося, зазирнув у самісіньку душу, тілом пробігли мурашки. Ніби на першому побаченні.

– Ви дуже мила, – зробив майбутній сват комплімент. – Вадим розповідав нам про вас, але я уявляв свою сваху зовсім іншою. Ви ж неначе старша Вадимова сестра.

Від сватових слів і його проникливого погляду вона зашарілася, як дівчинка. Це дивне почуття не полишало Катерину все весілля. 

Leave a Comment