“Мучився, коли помирав — біль застиг на обличчі”: родичі загиблого Степана Ільницького вимагають справедливості (ФОТО)

На Тернопільщині, у центрі міста Почаїв було виявлено мертвим 33-річного Степана Ільницького. Тіло чоловіка лежало поблизу пам’ятника Богдану Хмельницькому. Перехожі викликали поліцію.

“Мучився, коли помирав — біль застиг на обличчі”: родичі загиблого Степана Ільницького вимагають справедливості (ФОТО)

Як інформує “Нова”, вночі з 2 на 3 листопада в самому центрі Почаєва за дивних обставин помер 33-річний місцевий мешканець Степан Ільницький. Знайшли його перехожі юнаки на газоні в парку.

“Рота, підйом!”, — вигукнули, побачивши на траві двох чоловіків. Думали, п’яні валяються. Один поворухнувся, а інший не подавав ознак життя.

Медики підтвердили смерть потерпілого. Про трагічний випадок повідомили матір Степана. А вже вранці про непоправне дізналася й колишня його дружина Ольга. Зі Степаном вони були розлучені, але спілкувались, адже підростає їхній 4-річний синочок Марко.

Правоохоронці порушили провадження за статтею 115 Кримінального кодексу України, але з позначкою “нещасний випадок”. З цим категорично не погоджуються рідні Степана, домагаються справедливого розслідування.

“У Степана була закрита черепно-мозкова травма, перелом кісток черепа, зламаний ніс, розсічена брова, а в поліції нам відразу сказали, що це він так травмувався від падіння з висоти власного тіла. Що за абсурд? Як так усе можна поламати?”, — обурюється Ольга Ільницька.

Тієї ночі там проходили хлопці, хотіли розбудити, але… Повідомили в поліцію. Тіло Степана лежало на траві обличчям до землі, зверху на ньому — його товариш із села Будки, що неподалік Почаєва. З висновку експерта відомо, що чоловік помер 2 листопада, а знайшли їх 3 листопада о 2-ій годині ночі.

“Першою про страшне дізналася свекруха. Вранці зателефонувала до мене. Мама Степана їздила до Тернополя, щоб бути присутньою біля моргу під час проведення розтину тіла. Він був дуже побитий… Мучився, коли помирав — біль застиг на його обличчі, брови стиснені, закушена губа… Не можу змиритися з цим. Відстоюю чесне розслідування, бо Степан не чужий мені, ми з ним прожили шість років, у нас є спільна дитина. Два роки тому ми розлучилися, але він приїжджав до сина. Поліція намагалася закрити справу, щоб нікого не шукати. Мене здивувало, що в перші дні не вилучили записи з камер відеоспостереження з сусідніх будівель — із міської ради, готелю, лаври. Чому не вилучили одяг чоловіка, адже на куртці чітко було видно відбитки взуття? Мабуть, його копали…

Я просила свекруху не спалювати одяг, адже це може бути речовим доказом. Після похорону я пішла в почаївську поліцію. Там мені порадили їхати до слідчих у Кременець.

“Чому ви не розслідуєте, адже це виглядає як убивство?” — запитала правоохоронців.

Сказали, що експерт схиляється до того, що Степан впав від сили власного тіла. На бруківці були краплі крові. Поцікавилась, чи взяли кров на експертизу, щоб перевірити, чи точно його. Якщо впав до бруківки, то як потім опинився на траві, без однієї кросівки?.. Де подівся його телефон? Хтось із людей скинув мені відео хлопців, які знайшли Степана і його знайомого. Там є цікавий момент.

“Їх приложив той, що чекав на Київ…”, — говорять між собою. Потрібно допитати хлопців, дізнатися, хто придбав квиток на київський автобус тієї ночі… Чому ми самі маємо шукати докази, а поліція мовчить і замилює очі про нещасний випадок? Знайомий Степана тоді протверезів і пішов додому. Каже тепер, що нічого не пам’ятає, що з ними сталось. Можливо, боїться говорити… Якщо з першого дня заминали справу, то припускаю, що хтось добре мав підплатити. Не думали, що рідні будуть ворушити цю справу. Побачили, що п’яний — махнули рукою.

“У нас і так багато справ, є чим займатися”, — відфутболювали мене в поліції. Але в якому б не була стані людина, її не мають права вбивати. До того ж п’яний так не падає, бо розслаблений. Не залишу це так. Ніколи не повірю, що це нещасний випадок. Ніколи! Синові поки що не сказала, бо це важка втрата для нього. Ми з рідними попри пережите взяли себе в руки, бо розуміємо, що поки ми будемо плакати, справу тихо замнуть. А так не може бути!”

Leave a Comment