“Його прибрали”: батьки добровольця вимагають покарати винних у загибелі сина-командира

Володимир Рудик із Золотників пішов добровольцем на війну в 2015 році. Від солдата дослужився до командира роти 14-ої окремої механізованої бригади та заступника командира бригади розвідки. Провів десятки успішних операцій, пробирався на окуповану територію.

“Його прибрали”: батьки добровольця вимагають покарати винних у загибелі сина-командира

Був ідейним, сміливим та професійним. Міг багато ще зробити для Збройних сил, для оборони України, але… 21 серпня 2020 року його знайшли мертвим у його кімнаті — в штабі роти в селі Муратове, неподалік міста Щастя на Луганщині. Тіло лежало на ліжку, пістолет був зачеплений за лікоть. Командування поширило версію про самогубство, однак почала просочуватись інформація про… вбивство.

.Поховавши сина, батьки взялися шукати правду. Дізналися, що тієї фатальної ночі розгорівся конфлікт між Володею та одним із військових, який згодом нібито несподівано знайшов нашого земляка мертвим. Командиру Рудику був 31 рік. Що ж ховається за його смертю? Подробицями власного розслідування з «НОВОЮ…» поділилася мати загиблого пані Галина.

«Такого командира більше нема й не буде…»

Народився Володимир Рудик 20 березня 1989 року в селі Золотники, що неподалік Зарваниці. Вищу освіту здобув на інженерно-педагогічному факультеті Тернопільського національного педагогічного університету.

До війни працював учителем інформатики в Золотниках, а також спеціалістом із комп’ютерних технологій у місцевого аграрія. Хлопця знали багато людей з округи, адже допомагав провести в помешкання Інтернет.

— Як тільки почалася війна на Донбасі, Володя активно долучився до волонтерського руху, — розповідає Галина Рудик. — Разом із священниками із Зарваниці збирав і доправляв допомогу нашим захисникам. Їздив на Схід з тернопільськими волонтерами. Перейнявся подіями на Донбасі й пішов добровольцем на війну. Йому тоді було 26 років. Від солдата дослужився до офіцера.

Оберігав нас від хвилювань, казав, що служить у штабі. За п’ять років я вже почала вірити. Син пройшов навчання в Одеській військовій академії. Закінчив у Києві курси із запуску розвідувальних дронів, склав тести й отримав дозвіл на проведення розвідувальних операцій. Малював розвідувальні карти. Здійснив близько 30 виходів на ворожу територію, досі знаходжу в його кишенях телефонні картки російських операторів.

Володя мав хист до розвідувальної справи. І цінував свою роту.«Як ти даєш собі раду?» — запитувала я. «Ночами читаю книги наших видатних полководців і стараюсь робити, як вони», — розповідав.

Нікого не допускав до своєї роти, сам тренував, навчав. Ніхто з його хлопців не загинув.

«Такого командира більше нема і не буде», — зі сльозами казали побратими про нього.

Всі знають, що Володю вбили… Проте все списали на самовбивство. Звісно, так найпростіше. Його вбили свої, а не вороги.

21 серпня. Страшний день… Близько обіду до нас додому прийшов сільський голова з представниками військкомату і повідомили, що Володя… загинув. Про обставини смерті не повідомляли. Привезли тіло 23 серпня об 11-ій годині бусом без холодильної установки. На вулиці тоді було плюс 30.

Не використали медичних препаратів, на обличчя поклали пов’язку з формаліном, замотали харчовою плівкою. Як медика мене здивувало, чому так. Була вказівка зверху — завезти і швидко нам передати для поховання. Так і зробили.

Приїхали до перехрестя біля Золотників, скинули труну і назад. Односельчани разом із деканом Володимиром Топоровським зустріли. Понесли труну на руках до нас додому. Того ж дня, о 16-ій годині, поховали. Шість священників прийшли на похорон, голова ГО «Сила України» Іван Олексюк, з яким син тісно спілкувався, військові побратими.

«Під самий Новий рік справу закрили…»

Прощались із Володимиром тисячі людей. Поховали з почестями. Ніхто ще не знав обставин, але всі розуміли, що на передовій забирає війна.

— «Загинув», — казало командування бригади. Більше нічого не пояснювали. Ми ховали дитину і не в силі були щось думати, — зітхає матір загиблого. — Довідку про смерть нам видали згодом. На похорон приїжджали хлопці з військової частини з Володимир-Волинського, але чомусь без форми. Коли люди розійшлися, вони підійшли до нас. Виглядали налякані, нічого не говорили.

Минав день за днем, а до нас ніхто не телефонував, нічого не казав. Трохи отямившись, я набрала до командира 14-ої бригади Сергія Войченка. «Самогубство», — сказав. «Не може такого бути!» — обурилась я. «Це попередня версія, все перевірить слідство», — намагався заспокоїти мене. Я була категорична, бо перед похованням оглянула тіло сина. На голові не було кісток, видно було велику гематому… Увесь правий бік — синій.

Вочевидь, під час розтину видалили потрощені кістки черепа, щоб приховати злочин. Далі ми почали рух, почали писати в соцмережах. Зателефонував командир. «Припиніть! Ми все розслідуємо. Честь і гідність вашого сина буде збережена», — пообіцяв. І ми послухали. А даремно…

Командир годував нас обіцянками. У поліції в Новому Айдарі перестали відповідати на мої дзвінки. А в грудні зателефонував слідчий і заявив, що мій син — самогубець. У січні 2021-го ми взяли адвокатів, бо зрозуміли, що ніхто не збирається розслідувати. Яким було наше здивування, коли на запит повідомили, що справу закрили ще 31 грудня 2020 року. Через суд нам вдалося скасувати це рішення і поновити розслідування. Судове засідання відбулося 23 березня 2021 року в Новому Айдарі

Leave a Comment